Люб, підійде?Біологічний будильник спрацював трохи швидше за електронний... Лежу, не відкриваючи очей... „Будь ласка, ще 15 хвилин... ще зовсім трішечки... прошу...” – вмовляю я
„Пі-пі-пі-пі-пі! Пі-пі-пі-пі-пі!” Клята техніка!
Все ще не відкриваю очі, тягнусь й вимикаю набридливе пікання. „Ну, все, ще дві хвилинки і встаю!” – обіцяю я собі. Внизу – десь біля ніг – чую рух – це спанієль, він також чув будильника. Посміхаюся і, застигнувши, затримую подих. Тук-тук-тук-тук – хвіст лабрадору посміхається мені, вибиваючи по підлозі ритм сьогоднішнього дня. Він не сміє підняти голови, боячись розбудити мене, і навіть не думає, що його безмежна радість вже не дасть мені заснути. Ну, все – новий день почався!
Відриваю руку від постелі і самими кінчиками пальців даю знак, що я вже не сплю – що можна вже вітатися. Одразу ж 8 лап починають тупцювати по ліжку і два язики наввипередки біжать вітатися. Накриваю голову ковдрою – мокрі холодні носи здивовано тицяють у руки – „Ти чого? Ти ж нас кликала!”. Скидаю ковдру, обіймаю дві шиї і цілую їх. „Привіт, хлопці! Як спалося?”. Два хвости ось-ось відірвуться від щастя. „Ну, все. Встаємо!”. Вони злазять з ліжка і сідають біля дверей – моя охорона!
Бігаю по квартирі, збираючись, а вони – хвостиком за мною. Скрізь поруч – чекають біля ванни, під дверима кімнати, біля дзеркала.
Зі словом „Гуляти” виходжу за двері, вони наввипередки за мною. „Візард, чекай!” – промовляю, натискуючи кнопку виклику ліфту. Лабрадор покірно сідає біля ніг – у ліфті може хтось бути, а Візард – досить велика собака – може налякати.
Вийшовши з ліфту, даю команду „Поруч” – рухаємось близенько один біля одного. Виходжу на подвір’я і оглядаюся – незнайомих собак немає, машин також не видно – дозволяю бігти. Вони чекали цього ще з учорашнього вечору!
Йдучи звичним маршрутом наших прогулянок, милуюся ними. Візард в мене ще маленький – йому лише 8 місяців – він дуже хоче гратися і тому завжди бігає навколо Тоші. Спанієлю вже майже 6 років – гратися з цуценятами йому вже давно не цікаво, він вже дорослий „захисник” своєї родини. Але інколи згоджується декілька кіл побігати за членом своєї стаї.
Повертаю вже додому, останній раз оглядаємо наш двір і заходимо в під’їзд.
Забираю портфель і вже біля самих дверей обертаюся – сидять, чекають.
- Бувайте, хлопці! Ведіть себе добре! Я скоро повернусь. – торкаюся вустами чола одного, потім іншого.
- Бувай! Ми дуже будемо чекати! – говорять їх очі і слабкі помахи хвостів.
- Люблю вас!
Всміхаюся і згинаю руки в ліктях. Одразу ж обидва підіймаються на задні лапи і два віддані носи торкаються моїх долонь – ми так прощаємось...
Йду додому втомлена... Сил нема вже нінащо. Дістаю ключі й з-за дверей два щасливі голоси мені говорять „Гав” – ну нарешті ти прийшла! Відкриваю двері і присідаю, обіймаючи моїх найщиріших друзів. Як горять їхні очі, а хвости, носи і лапи не знають, куди себе подіти від радості! Відразу зносяться всі капці, що можна знайти у квартирі. Вони мене безмежно люблять, і я плачу їм тим самим. Я їм довіряю і знаю, що не підведуть!
Беру повідки і промовляю найулюбленішу їхню команду – „Гуляти!”
Напевно, кожен промовляв колись „Хочу собаку”, бажаючи отримати при цьому вірного товариша, відданий погляд, слухняну, зручну для Вас поведінку, і таке інше.
Так, дійсно! Собака – це повна відданість і незвичайний розум, велика повага і нестримне бажання допомогти, вірний друг і справжня любов. Але для того, щоб зробити собаку такою, треба дуже багато зусиль і часу.
Давайте не забувати, що собака – це дитина. Вчені вже довели, що собака має розум дворічної дитини, тобто, „розумію, але не говорю”. І цю дитину треба навчати!
Будь-який песик(будь то чіхуахуа чи сербернар) сприймає родину, як стаю. А в стаї, як відомо, є чітка ієрархія – є вожак і є підлеглі. І якщо у Вашій стаї підлеглим станете Ви – добрав цих відносинах буде мало.
Припустимо, Ви взяли тримісячного цуценя в квартиру. Пам’ятаймо, що десь до пів року в туалет воно буде ходити там, де його ця потреба застане. Але до вулиці цуценята швидко привчаються, отож, далі.
Треба враховувати те, що у собак, як і людей, є домінантні особи, а є дуже нестійкі, слабі і лякливі. Ніколи не можна слабку собаку сварити руками – вона може відчути до них недовіру на все життя. Якщо собака щось гризе – краще вдарити її по носу згорнутою газеткою
Запам’ятайте, що занадто жорстоких вожаків рано чи пізно позбуваються. Будьте послідовними, справедливими і добрими. Якщо сьогодні не можна гризти килим, то цього не можна буде і завтра, і після завтра і навіть через місяць! Пояснювати, що можна робити, а що – ні треба вже з того моменту, як Ви переступили поріг своєї оселі з цуценям на руках. Якщо дитина робить те, що Вам не подобається – дайте їй зрозуміти, що така дія заборонена, і навпаки – якщо робиться щось добре – хваліть якомога більше.
Привчаючи собаку до команд, завжди майте при собі щось смачненьке – печиво, сир, м’ясо. Даєте команду, скажімо, „До мене!” і, коли, собака підійшла – хвалимо, віддаємо смачненьке, і відпускаємо гуляти. На стадіях засвоєння навиків не можна кожного разу, коли була виконана команда „До мене”, брати собаку на повідець – вона дуже швидко зрозуміє, навіщо її кличуть і не буде підходити. Коли ви відпускаєте після виконання команди, у собаки залишається розуміння, що „я підхожу – отримую печиво і йду гуляти далі. Чому ж тоді не підійти?!”
І найскладніше правило у вихованні собаки: за виконану команду ЗАВЖДИ потрібно хвалити. Найскладніше тому, що навіть коли Вас на протязі 15 хвилин собака не слухає, а грається з чужими цуценятами(або ще краще – їсть щось біля смітника, вивалюється в грязюці, рештках птахів, чи продуктах життєдіяльності інших собак(а таке можливо, бо собака – хижак і у неї інстинкт сховати свій власний запах)), а потім таки вирішує виконати Ваше прохання – менш за все хочеться дати їй печива і розхвалити... А потрібно, адже ж вона підійшла таки...
І лише, коли пройдеш цей тяжкий шлях, навчишся і навчиш розуміти мову поглядів, доведеш, що ти достойно займаєш місце вожака і не збираєшся його покидати, навчишся бути другом.... Лише тоді спілкування ваше набере нового значення, лише тоді очі собаки будуть розмовляти з тобою зовсім зрозумілою і людською мовою, лише тоді стукіт хвоста попід лозі буде викликати в тобі бурю почуттів і тоді ти знайдеш друга, такого, якого більш ніде не може бути, крім як в цих розумних, відданих, люблячих очах, яким люди довіряють життя!