Пусть укроет цепи следов моих иней, чтоб никто найти их не мог
Люб, підійде?Біологічний будильник спрацював трохи швидше за електронний... Лежу, не відкриваючи очей... „Будь ласка, ще 15 хвилин... ще зовсім трішечки... прошу...” – вмовляю я
„Пі-пі-пі-пі-пі! Пі-пі-пі-пі-пі!” Клята техніка!
Все ще не відкриваю очі, тягнусь й вимикаю набридливе пікання. „Ну, все, ще дві хвилинки і встаю!” – обіцяю я собі. Внизу – десь біля ніг – чую рух – це спанієль, він також чув будильника. Посміхаюся і, застигнувши, затримую подих. Тук-тук-тук-тук – хвіст лабрадору посміхається мені, вибиваючи по підлозі ритм сьогоднішнього дня. Він не сміє підняти голови, боячись розбудити мене, і навіть не думає, що його безмежна радість вже не дасть мені заснути. Ну, все – новий день почався!
Відриваю руку від постелі і самими кінчиками пальців даю знак, що я вже не сплю – що можна вже вітатися. Одразу ж 8 лап починають тупцювати по ліжку і два язики наввипередки біжать вітатися. Накриваю голову ковдрою – мокрі холодні носи здивовано тицяють у руки – „Ти чого? Ти ж нас кликала!”. Скидаю ковдру, обіймаю дві шиї і цілую їх. „Привіт, хлопці! Як спалося?”. Два хвости ось-ось відірвуться від щастя. „Ну, все. Встаємо!”. Вони злазять з ліжка і сідають біля дверей – моя охорона!
Бігаю по квартирі, збираючись, а вони – хвостиком за мною. Скрізь поруч – чекають біля ванни, під дверима кімнати, біля дзеркала.
Зі словом „Гуляти” виходжу за двері, вони наввипередки за мною. „Візард, чекай!” – промовляю, натискуючи кнопку виклику ліфту. Лабрадор покірно сідає біля ніг – у ліфті може хтось бути, а Візард – досить велика собака – може налякати.
Вийшовши з ліфту, даю команду „Поруч” – рухаємось близенько один біля одного. Виходжу на подвір’я і оглядаюся – незнайомих собак немає, машин також не видно – дозволяю бігти. Вони чекали цього ще з учорашнього вечору!
Йдучи звичним маршрутом наших прогулянок, милуюся ними. Візард в мене ще маленький – йому лише 8 місяців – він дуже хоче гратися і тому завжди бігає навколо Тоші. Спанієлю вже майже 6 років – гратися з цуценятами йому вже давно не цікаво, він вже дорослий „захисник” своєї родини. Але інколи згоджується декілька кіл побігати за членом своєї стаї.
Повертаю вже додому, останній раз оглядаємо наш двір і заходимо в під’їзд.
Забираю портфель і вже біля самих дверей обертаюся – сидять, чекають.
- Бувайте, хлопці! Ведіть себе добре! Я скоро повернусь. – торкаюся вустами чола одного, потім іншого.
- Бувай! Ми дуже будемо чекати! – говорять їх очі і слабкі помахи хвостів.
- Люблю вас!
Всміхаюся і згинаю руки в ліктях. Одразу ж обидва підіймаються на задні лапи і два віддані носи торкаються моїх долонь – ми так прощаємось...
Йду додому втомлена... Сил нема вже нінащо. Дістаю ключі й з-за дверей два щасливі голоси мені говорять „Гав” – ну нарешті ти прийшла! Відкриваю двері і присідаю, обіймаючи моїх найщиріших друзів. Як горять їхні очі, а хвости, носи і лапи не знають, куди себе подіти від радості! Відразу зносяться всі капці, що можна знайти у квартирі. Вони мене безмежно люблять, і я плачу їм тим самим. Я їм довіряю і знаю, що не підведуть!
Беру повідки і промовляю найулюбленішу їхню команду – „Гуляти!”
Напевно, кожен промовляв колись „Хочу собаку”, бажаючи отримати при цьому вірного товариша, відданий погляд, слухняну, зручну для Вас поведінку, і таке інше.
Так, дійсно! Собака – це повна відданість і незвичайний розум, велика повага і нестримне бажання допомогти, вірний друг і справжня любов. Але для того, щоб зробити собаку такою, треба дуже багато зусиль і часу.
Давайте не забувати, що собака – це дитина. Вчені вже довели, що собака має розум дворічної дитини, тобто, „розумію, але не говорю”. І цю дитину треба навчати!
Будь-який песик(будь то чіхуахуа чи сербернар) сприймає родину, як стаю. А в стаї, як відомо, є чітка ієрархія – є вожак і є підлеглі. І якщо у Вашій стаї підлеглим станете Ви – добрав цих відносинах буде мало.
Припустимо, Ви взяли тримісячного цуценя в квартиру. Пам’ятаймо, що десь до пів року в туалет воно буде ходити там, де його ця потреба застане. Але до вулиці цуценята швидко привчаються, отож, далі.
Треба враховувати те, що у собак, як і людей, є домінантні особи, а є дуже нестійкі, слабі і лякливі. Ніколи не можна слабку собаку сварити руками – вона може відчути до них недовіру на все життя. Якщо собака щось гризе – краще вдарити її по носу згорнутою газеткою
Запам’ятайте, що занадто жорстоких вожаків рано чи пізно позбуваються. Будьте послідовними, справедливими і добрими. Якщо сьогодні не можна гризти килим, то цього не можна буде і завтра, і після завтра і навіть через місяць! Пояснювати, що можна робити, а що – ні треба вже з того моменту, як Ви переступили поріг своєї оселі з цуценям на руках. Якщо дитина робить те, що Вам не подобається – дайте їй зрозуміти, що така дія заборонена, і навпаки – якщо робиться щось добре – хваліть якомога більше.
Привчаючи собаку до команд, завжди майте при собі щось смачненьке – печиво, сир, м’ясо. Даєте команду, скажімо, „До мене!” і, коли, собака підійшла – хвалимо, віддаємо смачненьке, і відпускаємо гуляти. На стадіях засвоєння навиків не можна кожного разу, коли була виконана команда „До мене”, брати собаку на повідець – вона дуже швидко зрозуміє, навіщо її кличуть і не буде підходити. Коли ви відпускаєте після виконання команди, у собаки залишається розуміння, що „я підхожу – отримую печиво і йду гуляти далі. Чому ж тоді не підійти?!”
І найскладніше правило у вихованні собаки: за виконану команду ЗАВЖДИ потрібно хвалити. Найскладніше тому, що навіть коли Вас на протязі 15 хвилин собака не слухає, а грається з чужими цуценятами(або ще краще – їсть щось біля смітника, вивалюється в грязюці, рештках птахів, чи продуктах життєдіяльності інших собак(а таке можливо, бо собака – хижак і у неї інстинкт сховати свій власний запах)), а потім таки вирішує виконати Ваше прохання – менш за все хочеться дати їй печива і розхвалити... А потрібно, адже ж вона підійшла таки...
І лише, коли пройдеш цей тяжкий шлях, навчишся і навчиш розуміти мову поглядів, доведеш, що ти достойно займаєш місце вожака і не збираєшся його покидати, навчишся бути другом.... Лише тоді спілкування ваше набере нового значення, лише тоді очі собаки будуть розмовляти з тобою зовсім зрозумілою і людською мовою, лише тоді стукіт хвоста попід лозі буде викликати в тобі бурю почуттів і тоді ти знайдеш друга, такого, якого більш ніде не може бути, крім як в цих розумних, відданих, люблячих очах, яким люди довіряють життя!
„Пі-пі-пі-пі-пі! Пі-пі-пі-пі-пі!” Клята техніка!
Все ще не відкриваю очі, тягнусь й вимикаю набридливе пікання. „Ну, все, ще дві хвилинки і встаю!” – обіцяю я собі. Внизу – десь біля ніг – чую рух – це спанієль, він також чув будильника. Посміхаюся і, застигнувши, затримую подих. Тук-тук-тук-тук – хвіст лабрадору посміхається мені, вибиваючи по підлозі ритм сьогоднішнього дня. Він не сміє підняти голови, боячись розбудити мене, і навіть не думає, що його безмежна радість вже не дасть мені заснути. Ну, все – новий день почався!
Відриваю руку від постелі і самими кінчиками пальців даю знак, що я вже не сплю – що можна вже вітатися. Одразу ж 8 лап починають тупцювати по ліжку і два язики наввипередки біжать вітатися. Накриваю голову ковдрою – мокрі холодні носи здивовано тицяють у руки – „Ти чого? Ти ж нас кликала!”. Скидаю ковдру, обіймаю дві шиї і цілую їх. „Привіт, хлопці! Як спалося?”. Два хвости ось-ось відірвуться від щастя. „Ну, все. Встаємо!”. Вони злазять з ліжка і сідають біля дверей – моя охорона!
Бігаю по квартирі, збираючись, а вони – хвостиком за мною. Скрізь поруч – чекають біля ванни, під дверима кімнати, біля дзеркала.
Зі словом „Гуляти” виходжу за двері, вони наввипередки за мною. „Візард, чекай!” – промовляю, натискуючи кнопку виклику ліфту. Лабрадор покірно сідає біля ніг – у ліфті може хтось бути, а Візард – досить велика собака – може налякати.
Вийшовши з ліфту, даю команду „Поруч” – рухаємось близенько один біля одного. Виходжу на подвір’я і оглядаюся – незнайомих собак немає, машин також не видно – дозволяю бігти. Вони чекали цього ще з учорашнього вечору!
Йдучи звичним маршрутом наших прогулянок, милуюся ними. Візард в мене ще маленький – йому лише 8 місяців – він дуже хоче гратися і тому завжди бігає навколо Тоші. Спанієлю вже майже 6 років – гратися з цуценятами йому вже давно не цікаво, він вже дорослий „захисник” своєї родини. Але інколи згоджується декілька кіл побігати за членом своєї стаї.
Повертаю вже додому, останній раз оглядаємо наш двір і заходимо в під’їзд.
Забираю портфель і вже біля самих дверей обертаюся – сидять, чекають.
- Бувайте, хлопці! Ведіть себе добре! Я скоро повернусь. – торкаюся вустами чола одного, потім іншого.
- Бувай! Ми дуже будемо чекати! – говорять їх очі і слабкі помахи хвостів.
- Люблю вас!
Всміхаюся і згинаю руки в ліктях. Одразу ж обидва підіймаються на задні лапи і два віддані носи торкаються моїх долонь – ми так прощаємось...
Йду додому втомлена... Сил нема вже нінащо. Дістаю ключі й з-за дверей два щасливі голоси мені говорять „Гав” – ну нарешті ти прийшла! Відкриваю двері і присідаю, обіймаючи моїх найщиріших друзів. Як горять їхні очі, а хвости, носи і лапи не знають, куди себе подіти від радості! Відразу зносяться всі капці, що можна знайти у квартирі. Вони мене безмежно люблять, і я плачу їм тим самим. Я їм довіряю і знаю, що не підведуть!
Беру повідки і промовляю найулюбленішу їхню команду – „Гуляти!”
Напевно, кожен промовляв колись „Хочу собаку”, бажаючи отримати при цьому вірного товариша, відданий погляд, слухняну, зручну для Вас поведінку, і таке інше.
Так, дійсно! Собака – це повна відданість і незвичайний розум, велика повага і нестримне бажання допомогти, вірний друг і справжня любов. Але для того, щоб зробити собаку такою, треба дуже багато зусиль і часу.
Давайте не забувати, що собака – це дитина. Вчені вже довели, що собака має розум дворічної дитини, тобто, „розумію, але не говорю”. І цю дитину треба навчати!
Будь-який песик(будь то чіхуахуа чи сербернар) сприймає родину, як стаю. А в стаї, як відомо, є чітка ієрархія – є вожак і є підлеглі. І якщо у Вашій стаї підлеглим станете Ви – добрав цих відносинах буде мало.
Припустимо, Ви взяли тримісячного цуценя в квартиру. Пам’ятаймо, що десь до пів року в туалет воно буде ходити там, де його ця потреба застане. Але до вулиці цуценята швидко привчаються, отож, далі.
Треба враховувати те, що у собак, як і людей, є домінантні особи, а є дуже нестійкі, слабі і лякливі. Ніколи не можна слабку собаку сварити руками – вона може відчути до них недовіру на все життя. Якщо собака щось гризе – краще вдарити її по носу згорнутою газеткою
Запам’ятайте, що занадто жорстоких вожаків рано чи пізно позбуваються. Будьте послідовними, справедливими і добрими. Якщо сьогодні не можна гризти килим, то цього не можна буде і завтра, і після завтра і навіть через місяць! Пояснювати, що можна робити, а що – ні треба вже з того моменту, як Ви переступили поріг своєї оселі з цуценям на руках. Якщо дитина робить те, що Вам не подобається – дайте їй зрозуміти, що така дія заборонена, і навпаки – якщо робиться щось добре – хваліть якомога більше.
Привчаючи собаку до команд, завжди майте при собі щось смачненьке – печиво, сир, м’ясо. Даєте команду, скажімо, „До мене!” і, коли, собака підійшла – хвалимо, віддаємо смачненьке, і відпускаємо гуляти. На стадіях засвоєння навиків не можна кожного разу, коли була виконана команда „До мене”, брати собаку на повідець – вона дуже швидко зрозуміє, навіщо її кличуть і не буде підходити. Коли ви відпускаєте після виконання команди, у собаки залишається розуміння, що „я підхожу – отримую печиво і йду гуляти далі. Чому ж тоді не підійти?!”
І найскладніше правило у вихованні собаки: за виконану команду ЗАВЖДИ потрібно хвалити. Найскладніше тому, що навіть коли Вас на протязі 15 хвилин собака не слухає, а грається з чужими цуценятами(або ще краще – їсть щось біля смітника, вивалюється в грязюці, рештках птахів, чи продуктах життєдіяльності інших собак(а таке можливо, бо собака – хижак і у неї інстинкт сховати свій власний запах)), а потім таки вирішує виконати Ваше прохання – менш за все хочеться дати їй печива і розхвалити... А потрібно, адже ж вона підійшла таки...
І лише, коли пройдеш цей тяжкий шлях, навчишся і навчиш розуміти мову поглядів, доведеш, що ти достойно займаєш місце вожака і не збираєшся його покидати, навчишся бути другом.... Лише тоді спілкування ваше набере нового значення, лише тоді очі собаки будуть розмовляти з тобою зовсім зрозумілою і людською мовою, лише тоді стукіт хвоста попід лозі буде викликати в тобі бурю почуттів і тоді ти знайдеш друга, такого, якого більш ніде не може бути, крім як в цих розумних, відданих, люблячих очах, яким люди довіряють життя!